Перед тим як перейти до основної історії, ось свіжі відео, які ви могли пропустити:
🟢 Щоб нічого не пропускати давайте дружити в Інстаграмі та підпишіться на канал в телеграмі.
А тепер до головного.
Відкриваючись людям — відкриваєшся собі
Відкривати минуле і моменти вразливості непросто. Реакція людей різна. Одні не розуміють причин розкриття таких історій. Другі мріють навчитись відкриватись так само. Треті дякують за відкритість і пишуть слова поваги та підтримки.
Приємно, що не було жодного негативу. Це значить, що мої тексти читають люди, яких я і хотів бачити поруч.
Цього разу розповім про мотиви та розкрию причини, чому вирішив написати цю історію.
Буду безмежно радий, якщо хоч один читач візьме ці знання собі та використає їх, щоб почати зміни у житті. Якщо ні, спробуйте просто отримати насолоду.
Чому я написав цю історію
Я написав цю історію, тому що не міг не написати. Бажання зріло роками. Згодом воно перетворилося на потребу. Засвербіло.
Було чітке розуміння, що коли напишу цю історію, я звільнюся від неї. Це як тримати в собі багато секретів і стресувати від цього.
По факту в цих історіях нема нічого надзвичайного. У кожного в житті є секрети, від яких хочеться звільнитися. А для цього їх варто віддати у світ. Більшість людей тримають це все в собі, натягуючи нервову систему, як гітарну струну кожного дня.
Життя занадто коротке, щоб жити в стресі. Тому випускаю секрети у таких форматах, щоб люди могли дістати з цього користь.
Величезна насолода — знати, що ти розкриваючи себе, ти допомагаєш змінитись іншим.
Найважчим було почати
Перші рядки народжувались туго. Після трьох абзаців процес пішов. Думки вилітали самі. Залишалось встигати записувати їх в документ.
В процесі опису речей, які демонструють вразливість, не думаєш про те, що скажуть інші.
Через 15-20 хвилин прийшов стан потоку. Відчував себе розігнаним вантажним потягом, який не хочеться зупиняти доки не досягне фінішу.
Для написання історії я не накопичував сміливість, не боровся із собою. І не боявся тиснути кнопку «ОПУБЛІКУВАТИ».
Історія зріла самостійно і настав момент, коли вона не змогла втриматися в мені.
Я роками обдумував її, створював план, виписував думки у щоденник. Вона народжувалася, як дитина. Коли сформувалась тоді і спалахнула, як єдиний текст в Гугл-документі.
В процесі написання відчував радість від того, що тепер не доведеться тримати історію в собі. Часом відчував сум, бо перед очима з’являлися картинки з минулого, які залишали відбитки в моїй особистості. Завдяки їм я такий, яким треба бути.
Чи пробачив я батька, який пиячив все моє дитинство?
В історії нічого не сказав про те, пробачив я батька за його поведінку в моєму дитинстві. Тож скажу це тут.
Звісно пробачив. Зараз знаю більше деталей з його життя. Знаю, що його зламало. Знаю, що стало причиною того, що він шукав спокій в алкоголі.
Також на власній шкурі знаю, що людина потопає в алкоголі не за власним бажанням. Це алкоголь забирає тих, хто слабшає. Алкоголь пропонує себе як затишну комору, в якій легко сховатися від себе і світу. А у зламаної людини майже нема альтернатив.
Алкоголізм — це хвороба, яку треба лікувати.
Багато людей, у яких родичі потопають в алкоголі, намагаються виправити це, розмовами на кшталт:
«Подивись, на кого ти схожий. Свинота. Коли ти перестанеш пити? Ти взагалі про нас не думаєш? Ти клятий алкоголік».
Люди засуджують алкоголіків і тим самим заганяють їх ще глибше в стан, де єдиний доступний вихід — сховатися в алкоголі.
На одній з коуч-сесій ми випадково підняли питання про батька. Коуч запитав мене: «А що б ти зробив, якби батько зараз з’явився тут таким, яким був тоді?».
Хвилину я мовчав. Намагався почути свою справжню думку.
Через хвилину сказав, що зараз я б його обійняв. Зараз, розумію, що йому потрібна була допомога, а ми його засуджували. Можливо, тому ми його і втратили. Тому, звісно, я пробачив його за все.
Можна сказати більше. Його не треба було пробачати. Тому що він не був ні в чому винен.
З висоти теперішнього віку хочу сказати, що батька не вистачає. Іноді хочеться поставити два крісла. В одне посадити батька, в інше сісти самому. Сидіти і розмовляти з ним, як дорослий син розмовляє зі старіючим батьком. Розмовляти про все. Згадати минуле, посміятися, посумувати. Потім разом прогулятись. Хочеться, щоб він побачив онуків. Хочеться, щоб вони з ним пограли. Бо вони запитують «Де дідусь?».
Ось цього не вистачає. І ця діра немає шансу бути наповненою. Житиму з нею до свого фіналу. Можливо, зустрінемось в іншому світі і поговоримо свої розмови.
.
Я розповів цю історію, щоб звільнитись від неї і показати приклад — відкритість це не страшно. Що показувати свою вразливість — це ознака сили. Що коли ти відкриваєшся людям, ти відкриваєшся в першу чергу собі.
А ще я хотів показати, як ця історія змінила моє життя.
Як ця історія вплинула на моє життя
Якби була можливість змінити минуле, я б цього не робив. Алкоголізм і туберкульоз подарували мені важливі уроки.
Алкоголізм навчив чути себе, падати на дно, розмовляти із собою, прислуховуватися до себе. Навчив вчитися на помилках. Навчив цінувати життя, розрізняти алкогольне життя від тверезого. Я вдячний алкоголізму за те, що він прийшов до мене між 20 та 30 роками. Я усвідомив його руйнівну силу і власне безсилля перед ним. Завдяки цьому усвідомленню навчився керувати власною поведінкою, коли поруч алкоголь.
Я впорався. І несу ці уроки з собою через роки. Вони допомагають не заплутатися знову.
Туберкульоз навчив боротися за життя, співчувати людям, думати про смерть. Він подарував бажання жити так, щоб кожного дня була можливість отримати задоволення від життя.
І алкоголізм і туберкульоз дали мені силу і мудрість. Не дивлячись на те, що вони забрали у мене роки і важливих людей, вони віддали мені більше. Вони створили мене таким, який я зараз. І я собі таким подобаюсь.
Зараз у мене інша реакція на життєві складності. Коли стикаюся з проблемою у житті, дозволяю собі понервувати, а потім беру себе в руки і кажу:
«Ну добре. Були часи і гірше. Погнали розрулювати і вичищати це лайно».
Все що сталося у минулому мало статися. Я не хочу його змінювати.
Як відкриватись людям, щоб відкриватись собі
Люди ховають багато секретів. Для утримання кожного секрету потрібна енергія. Щоразу, коли згадуємо події, які вплинули на життя, відчуваємо стрес. Особливо, якщо ми пофарбували ці події в чорні кольори.
Я помітив, що кожного разу, коли розповідаю секрети людині, якій довіряю, стає легше. А коли розмова закінчується, емоційний стан повертається на місце: я знову відчуваю стрес, коли згадую про свої темні плями.
Коли пишу про це і публікую, отримую полегшення назавжди. Тому що після публікації історія перестає тиснути з середини. Вона починає жити у просторі часу. Неважливо, прочитає її хтось чи ні. Неважливо що подумають інші. Важливо, що я звільняюся від цього.
Якщо ви вважаєте, що в минулому наробили помилок, можливо так і є. Але це не означає, що ви погана людина, чи з вами щось не так. Ви просто вчилися жити. Помилки роблять всі, незалежно від статусу: заможні, бідні, хворі, здорові, успішні, аутсайдери… всі помиляються.
Невірно думати, що помилка забирає у вас право жити повноцінно. Навпаки — помилка дає вам право діяти інакше, тому що ви вже знаєте, як діяти не треба.
Розповіді про власні помилки допомагають прожити їх знову, але вже не керуючись імпульсами емоцій.
Дивіться на ці середні показники:
За хвилину мозок генерує приблизно 42 думки.
Швидкість мовлення — близько 125 слів за хвилину.
Швидкість друку — близько 60 слів за хвилину.
Швидкість письма від руки — близько 25 слів за хвилину.
Коли згадуєте минуле, думки літають настільки швидко, що немає часу подумати. А коли це проговорюєте, думки сповільнюються. Думати стає легше. Мабуть, у вас були ситуації, коли не виходило знайти рішення подумки. Потім ви починали говорити про це, і рішення знаходилось швидко.
Коли друкуєте, глибина роздумів збільшується. А коли пишете від руки, ви в змозі дістати кращі інсайти і рішення. Їх неможливо не помітити.
Саме тому я веду щоденники. Там мої найглибші думки, які теж можуть стати статтями чи короткими постами.
Щоб помилки стали уроками і дали знання, розповідайте про них, а краще записуйте. Хоча б для себе.
Відкривайтесь і тримайте удар. Можливо вас засудять ті, хто не погоджується з вашою думкою. Це вас не стосується. Погляд людей на ваші історії вам не належить. Це їх погляд, створений всередині них. Ви не можете його змінити. І не намагайтесь. Їм з цим жити. Якщо вважаєте, що з вашою історією все ок — так і є.
Якщо іншим не подобаються ваші дії, це тому, що їх переконання не дають прийняти вас справжнім. Причин багато. Сьогодні не будемо про це. Головне, знайте, що їх думка нічого не говорить про вас. Це говорить лише про них.
Крім того, публікація ваших історій це фільтр для формування оточення. Одні вас засудять, інші підтримають. Обмежте спілкування з тими хто засуджує, залиште поруч тих, хто підтримає.
Так ваше оточення поступово зміниться. Завдяки цьому життя теж зміниться в ту сторону, в яку ви хочете рухатись.
Дякую за прочитання. Ця розсилка тримається на підтримці читачів і моєму бажанню бути корисним. Якщо хочете підтримати, купіть книжку, замовте консультацію з особистої ефективності або поділиться цим листом з друзями. Якщо вам переслали цей лист, і ви ще не підписані на розсилку, буду радий, якщо це зміниться:
Напишіть свої думки в коментарях до цього листа. Розкажіть, чому ви читаєте цю розсилку і чому її варто читати іншим. Мені буде приємно, а новим читачам це допоможе прийняти рішення, підписатися чи ні. Дякую, що ви поруч.
Що ви думаєте про сьогоднішній лист? Ваші відгуки допомагають мені продовжувати!
Тут можна залишити коментар, або поставити питання. Дякую, що ви поруч.