Ми всі помремо [як з цим жити далі]: особиста історія, інсайти, поради
Найвідвертіша історія з усіх, що я писав...
Привіт. Сьогодні не буде посилань на статті, пости та відео. Тільки на сторінку підписки. Якщо не хочете пропускати наступні листи, підпишіться.
І ще інстаграм для тих, хто любить свіжий розвиваючий контент.
Сьогодні буде довга історія про смерть і її користь. Писав довго, з мурахами під шкірою. Це непросто, але воно саме захотіло вирватись. Тепер це не тільки моя історія.
Приємного і корисного читання. Дякую, що ви поруч.
🔴 Цей матеріал точно не влізе у лист, тому, якщо читаєте його в пошті, краще відкрийте на окремій сторінці браузера.
Поїхали.
Люди бояться смерті. Бояться думати про смерть. Розмови про смерть це табу.
Смерть забирає життя. Коли приходить смерть, ми втрачаємо кохану, близьку або цінну людину.Іноді втрачаємо себе.
Ще лякає те, що люди не знають, що знаходиться за лаштунками смерті. Туди неможливо заглянути. Є теорії, релігійні гіпотези та історії людей, які побували по сторону і повернулись. Вірити в це чи ні? Кожен обирає сам, спираючись на власний досвід, рівень знань і мислення.
Мені знайомі люди, які забороняють собі говорити про смерть, тому що бояться негативних наслідків. Вони вважають, що смерть почує, що її кличуть і прийде на поклик. А коли вже прийде, то забере з собою плату на це. У якій валюті — ніхто не знає.
Інші уникають питання смерті, щоб захиститися від екзистенційної кризи. Це коли людина втрачає сенс жити, усвідомлюючи, що попереду кінець. А якщо попереду кінець, то нема сенсу витрачати сили на боротьбу за краще життя.
Багато різних думок літають у просторі. Тож мені закортіло поміркувати на цю тему і зафіксувати думки.
Тут маю зробити оголошення для тих, хто мене знає. Щоб заспокоїти вас, наголошую, що у мене нема думок про суїцид. Я не хворію на смертельну хворобу, не збираюся помирати найближчим часом. І, наскільки мені відомо, зараз моєму життю нічого не загрожує.
Я пишу цей матеріал, тому що захотілося дослідити питання свого відношення до смерті. Вірю, що він буде корисним багатьом людям. А якщо ні, то ні. Головне, що я спробував.
Моя гіпотеза про натхнення смерті
Є цікава гіпотеза. Її підтримують не всі. А мені вона подобається.
Гіпотеза про те, що смерть дає натхнення і мотивацію для розвитку людини. Ця ідея народилася з власного досвіду.
Кілька разів за життя мені доводилося зустрічатися зі смертю занадто близько. Настільки близько, що здається, ми дивилися один одному у вічі. І тут я говорю не про зустріч з персонажем в чорному капюшоні з косою в руках з моторошних фільмів. Я говорю, про зустріч зі смертю, як явищем.
Розповім послідовно.
Зараз мені 36 років. Думаю, люди мого віку за життя так чи інакше зустрічалися зі смертю. З різних обставин.
В дитинстві у вас помер сусід;
Ви чули розмови про те, як в сусідньому будинку попрощався з життям старий дід;
Вам розповідали, як хлопець, або дівчина наклали на себе руки, тому що не впоралися з емоціями;
У сусідньому дворі за пляшку горілки зарізали п'янчугу;
У дорослого чоловіка, який зайшов в магазин по хліб, зненацька зупинилося серце.
У кожного свої спогади. Тож про смерть ви точно чули.
Ще, можливо, у вас були домашні тварини, з якими доводилося прощатися очікувано або зненацька.
Тож на мінімальному рівні ви знаєте, що таке смерть і стикалися з нею.
Наступний рівень — смерть родичів. Це супроводжується більшим рівнем стресу і переживань. Ви впадаєте в транс на кілька днів і не впізнаєте себе. З емоціями такої сили ви до цього ще не стикалися. Це складніше, ніж смерть сусіда чи кота. У мене такий досвід залишився після смерті батька. Про це розкажу нижче.
І ще є найважчий рівень. Це коли ви самі стикнулися з тим, що мали померти.
Автокатастрофа, де вам пощастило залишитися живими;
Своєчасно діагностована небезпечна хвороба;
Цеглина впала у двох см від вашої голови;
Ввечері на вас напали з ножем, а лікарі встигли зупинити кровотечу.
Люди різні. Життєві обставини та ситуації різні. Для когось зустріч зі смертю змінює ставлення до життя, для когось — ні.
Після моїх зустрічей зі смертю, моє життя змінилось. Тому я дозволяю собі говорити про смерть спокійно і з вдячністю за її існування в нашій природі.
В цьому матеріалі спробую пояснити, чому так ставлюся до смерті і які події на це вплинули.
Моя мета — дати людям ще один погляд на питання смерті.
Я використовую смерть, як інструмент для розвитку і дисципліни в житті. Як інструмент для досягнення успіху. Як інструмент для самовдосконалення. Для мене смерть — один з інструментів для повноцінного життя.
Смерть батька
В дитинстві у мене помирали сусіди та знайомі знайомих. Я пам'ятаю, як померла бабуся, яку я ніколи не бачив, а мама на кухні плакала наодинці. Для мене це не було стресом. Я усвідомлював, що помер родич. А сам не відчував, що втратив родича, тому що цієї людини по факту в моєму житті не було. Бабуся жила за тисячі кілометрів від нас і ніколи не приїздила.
А от смерть батька — інша історія. Тут був стрес, хоча я його не очікував.
В моєму дитинстві батько був цілком нормальним батьком. Великий, сильний, серйозний, іноді кумедний. Я відчував, що він мій батько.
Коли мені було 12-14 років, батько почав поводити себе так, як діти не звикли сприймати нормальних батьків. Він поступово спивався. Потім почав пропадати на кілька днів, приповзав п’яний додому, відсипався, їв і знову пропадав. Так тривало кілька років. Це стало звичним. В цей період ми вдавали, що батька у нас нема. А він удавав, що родина не потрібна. І ми гуртом удавали, що це норма.
Ми в родині прийняли факт, що є знайомий чоловік, який раніше був з нами. А тепер він з’являється на день або два, спить і знову зникає.
Час йшов. Я дорослішав. У 14 років почав працювати. Спочатку косив траву, потім влаштувався на завод.
Пам’ятаю, що мріяв купити гітару. Тому літні канікули працював на фабриці. Гітару купив. Синю. Пишався собою. Потім почалася школа і роботу довелося відкласти.
Після закінчення школи часу на роботу стало більше, тому я і заробляв більше. Відчув себе дорослим. Іноді приносив мамі гроші, бо батько на той час взагалі перестав піклуватися про родину.
Всередині родини було багато ситуацій і скандалів, якими можна доповнити цю історію. Не хочу займати цим ваш час. Достатньо знати, що батько став алкоголіком, який не міг впоратися з цією хворобою. І, напевно, не хотів.
Потім я пішов в армію.
Повернувся через рік. За цей час мама з батьком розвелися і він поїхав в Київ працювати та влаштовувати нове життя.
Строкову службу я теж служив в Києві. Одного разу батько приїздив до мене в частину. Ми годину спілкувались. Це була приємна зустріч.
Більше я його живим не бачив.
Я демобілізувався. Повернувся додому. Почав працювати деінде.
У ВНЗ вчитися не хотів, бо ще не розумів, ким хочу бути. А вчитися для отримання папірця про вищу освіту вважав безглуздям. Тому працював і потихеньку випивав різні напої з друзями щодня.
Поступово градус напоїв збільшувався. Пиво на столі замінялося вином. Вино — бальзамом. Бальзам — горілкою. Кількість випитого теж зростала. Так йшли роки.
У 2013 році мені було 25 років.
Пам’ятаю день 4 серпня 2013 року. Вранці у мами задзвонив телефон. Це був незнайомий номер. Вона прийняла дзвінок. По ту сторону я почув знайомий голос. Це був друг тата. Його звали Саша. Я знав цього Сашу. Вони з батьком разом ночами пиячили в минулому.
Не пам’ятаю всіх фраз, які мама говорила в телефон. Та це і неважливо. Я одразу зрозумів, що сталося.
Батько помер.
Це була автокатастрофа. В Рівненській області. На трасі Луцьк - Київ.
Вони їхали зі швидкістю 120 км на годину з чергової гульні. Водій не впорався з керуванням і заїхав на огорожу. Вона пробила авто наскрізь і знесла половину голови моєму батьку. Він сидів на пасажирському сидінні з правої сторони від водія.
Оскільки мама з татом були розлучені, вона не хотіла брати участь у похоронах. Тому мені довелося взяти це на себе.
Я хотів поховати батька в нашому місті. Довелося їхати за тілом через пів України. Авто у мене тоді не було, тому їхав поїздами та маршрутками. Це був довгий шлях. Часу було багато. Я використав його, щоб обдумати багато чого.
Вже на місці купляв труну, одяг для поховання і чекав машину, яка повезе тіло батька додому.
Складним став момент упізнавання тіла. Я цього боявся. Не дарма. Мені довелося упізнавати батька, дивлячись тільки на половину його обличчя, бо іншої половини вже не було.
В цьому процесі я не проявив емоцій. З кам'яним обличчям робив те що повинен. Ховав батька, як і належить робити сину.
Емоції прорвалися потім. Чітко пам'ятаю цей момент. Труна опустилася під землю і працівники кладовища почали шаркати лопатами, закопуючи могилу. От тоді мене прорвало і я заплакав.
Пам’ятаю, що після похорон прийшов додому і захотілося послухати Розенбаума. Батько любив його пісні. Я увімкнув концерт на Ютубі, ліг на диван і плакав десь годину.
Коли виплакався, відпустило. Стало легше дихати. Більше нічого робити не треба. І батька більше не повернути. Кінець.
Наступні 4 місяці я жодного дня не був тверезим. Щовечора намагався знайти собі товариша по пляшці. Якщо не вдавалося знайти, пиячив сам.
В кінці листопада 2013 року вночі йшов додому п’яний. І прилетів інсайт. Я зрозумів, що повторюю долю батька. І усвідомив, що якщо нічого з цим не зроблю, закінчу так само — наодинці, нікому не потрібний.
1 грудня я почав лікування від алкоголізму. Після цього не пив 8 років.
Цього часу було достатньо, щоб отримати потрібні знання і набути досвіду. Я розвивався. Навчився розуміти механізми залежностей, керувати собою і будувати життя.
Думав, що тепер ніщо не завадить мені побудувати життя мрії. Помилився. Коли здавалося, що нарешті в мене виходить заплановане, сталося ще дещо. Я сам зустрівся зі смертю.
Давайте розкажу про це.
Моя зустріч зі смертю
Був березень 2015. Зненацька піднялася температура. З’явився кашель та біль у горлі. Схоже на застуду.
В тому віці я був з тих, хто не біжить одразу до лікаря. Купив Стрепсілс з надією, що можна відлежатись під ковдрою з чашкою чаю. Вірив, що через 3 дні здоров'я прийде в норму.
Через 3 дні стало гірше. Пішов до лікаря. Мене послухали, прописали антибіотики, різнокольорові пігулки, та відправили додому лікуватись.
Вже наступного дня стало легше. Лікування спрацювало. Ще два тижні пропив пігулки і хвороба пройшла. Залишився легкий кашель. Я не звертав на нього уваги. І ходив до лікаря, щоб він подивитися, чи дійсно я здоровий.
У квітні того ж року запропонували роботу. Важко було відмовитись. Я отримав можливість працювати копірайтером під керівництвом автора відомих книг з копірайтингу. З цих книг починався мій шлях в копірайтинг, тому для мене ця робота була за честь. Це був шанс вчитися і розвиватися швидше.
Я поїхав в інший куточок країни — у Миколаїв. Винайняв квартиру, заселився і кожного дня ходив у офіс на роботу.
Починалося добре. Я працював, набирався досвіду, заробляв гроші і рухався вперед.
А кашель не проходив. Я до нього звик.
Протримався до червня. Кашель посилився, заважав спати. Вночі з'явилася температура. Також з’явився холодний піт. Такого симптому у мене до цього ніколи не було при жодній хворобі. Це незвично. Тобі не спекотно, а ти потієш. Простирадло та ковдра щоранку були мокрі, як після прання.
Також почав різко втрачати вагу.
Керівнику не подобалось, що мій стан погіршується. Одного дня він посадив мене в авто і повіз у лікарню. Там в мене взяли аналізи, зробили флюорографію та оголосили діагноз.
Це був туберкульоз.
Я не міг повірити. Кричав, що це помилка, що цього не може бути. Тоді ми поїхали в іншу лікарню. А ще у міський туберкульозний диспансер — у них найкрутіший рентген у місті. Діагноз підтвердився.
Потрібна була термінова госпіталізація. Мене відправили збирати речі.
Вдома був час почитати інформацію в інтернеті про нову для мене хворобу. Я зрозумів, що це випадковість. По статистиці на туберкульоз хворіють люди в місцях позбавлення волі, безхатьки, та наркомани. До чого тут я? Це не вкладалося в голові.
Зібрав речі. Приїхала швидка. Відвезли на лікування в обласний тубдиспансер.
Після здачі поглиблених аналізів повідомили, що в мене перша категорія туберкульозу. Також сказали, що це закрита форма хвороби. Передати його неможливо, тому я нікому не загрожую. Це мене заспокоїло, бо я боявся, що буду шкідливим для суспільства.
Пацієнтам з таким діагнозом на вихідних можна поїхати додому, щоб змінити картинку перед очима. Тому що тубдиспансер морально неприємне місце з неприємним контингентом. Огороджений триметровим парканом і з цілодобовою охороною.
Пізніше у мене була консультація з головним лікарем відділення. Вона вивчила мою історію хвороби. Сказала, що мене вчасно привезли. Якби не звернувся до лікаря, я б помер у грудні цього року.
Це мене шокувало. Мені було 27 років. До цього я не замислювався про смерть.
Я був молодим чоловіком. Починав життя. Мав плани. Думок про смерть і бути не могло. Я вважав, що у мене безліч часу. А тут мені повідомляють, що я мав померти через 6 місяців. Це знищує емоційну рівновагу.
Тож я почав лікування. Через тиждень налаштувався на те, що два місяці пролежу в лікарні. Саме стільки потрібно, щоб вилікувати туберкульоз мого типу. Так довго я ще не лежав в жодній лікарні. Це задавалося вічністю. Скоротити цей термін неможливо. Я мав змиритися і погодитись на це, щоб жити далі.
Я прийняв тверде рішення сумлінно лікуватись. Налаштувався на те, що через два місяці отримаю довідку про відмінне здоров'я та закрию це питання.
Якби ж я знав, наскільки неприємний сюрприз чекає мене попереду.
Через два тижні з лабораторії привезли результати поглиблених аналізів. Головний лікар відділення покликав до себе, щоб оголосити новину. Вона взагалі мене вивела зі строю.
Результати аналізів показали, що моя форма туберкульозу складніша, ніж виявлялось на початку. І що двомісячне лікування не спрацює.
Повідомили, що замість двох місяців лікування я буду лікуватися 20 місяців. Весь цей час я маю бути в лікарні. Попередні препарати взагалі не викликали дискомфорту. А тепер мене будуть лікувати важкими пігулками. Вони викликають сонливість і неприємні відчуття у тілі. Настільки неприємні, що спати неможливо.
Уявіть, що хочете спати, як після довгого робочого дня, і не можете. Тому що вам настільки погано, що це не дає заснути. І нічого з цим не вдіяти. Робити в цьому стані нічого не хочеться. Книги читати неможливо. Фокус розпорошений. Доводилося мовчки терпіти.
Також додали щоденні уколи. І добили тим, що мене переводять в інше відділення.
У попередньому відділені були люди мого статусу. Звичайні люди. Ми їх зустрічаємо на вулицях, в магазинах, університетах, маршрутках. Також тут були військові. Вони прибули на лікування з АТО.
А тепер мене перевели у відділення з іншим контингентом: наркозалежні, колишні ув’язнені, алкоголіки, безхатьки. У кожного другого тут був ВІЛ або СНІД.
Не певен, що таке можна собі уявити. Спробуйте. Уявіть що вас на 20 місяців закривають в такому середовищі. Як ви будете себе почувати?
Пам’ятаю цей момент. Мене провели у нове відділення. Сказали почекати у холі. Їм потрібен був час, щоб вибрати для мене палату. Вона стане моїм домом на наступні 20 місяців, тож питання було важливе. Персонал бачив, що я не підходжу під контингент цього відділення. Вони хотіли створити для мене кращі умови. За це їм велика подяка.
Поки розв'язували питання з палатою, я стояв у холі й дивився у вікно. За ним були зелені дерева. Я підійшов до вікна, відкрив штору, зайшов за неї та закрив себе шторою, щоб ніхто не бачив. Хотів сховатись від усього.
Стоячи за шторою і дивлячись на дерева, я почав плакати. Вперше за багато років. Єдине питання яке звучало в голові: «Чому це відбувається зі мною?».
Я не вживав алкоголь, займався спортом, сумлінно працював. Я не спілкувався з жодною людиною з категорії тих, хто по статистиці хворіє на туберкульоз. Вони всі були представлені у цьому моєму новому відділені туберкульозного диспансеру. Я не розумів логіки. Тут і не було логіки. Тому я плакав. Мені здавалося, що це несправедливо. Так не має бути. Всесвіт помилився, коли обрав для мене це випробування.
Пізніше я багато читав на тему туберкульозу та спілкувався з лікарями. Дізнався, що кожна людина, незалежно від статусу й оточення, в кожний момент часу в зоні ризику. Туберкульоз приходить до кожного зненацька. Єдине, що допомагає захиститись: гігієна та дбання про здоров'я. Це зменшує ризик і теж не гарантує повну безпеку.
Поки персонал шукав для мене місце, я встиг виплакатись. Це був момент прийняття і трансформації. Здавалось, що мені спеціально для цього дали 5 хвилин часу і це вікно зі шторою.
Пам’ятаю, як думки змінювались. Спочатку я себе жалів. Потім переключився на самопідтримку. Я подумав, якщо так сталося, значить так і мало статися. І якщо мені не вдається собі це пояснити, значить і пояснювати не треба. Відповіді прийдуть пізніше.
За шторою я виплакався. Сльози закінчились. Стало легше. Думки ясніше.
Завдання полягало в тому, щоб взяти себе в руки й прийняти це випробування. Пройти його і винести уроки.
В той момент я вирішив, що проживу довге здорове життя. У мене буде щаслива родина. Улюблена робота і я буду задоволений собою. А в кінці життя, я буду сидіти у своєму кріслі гойдалці, читати й писати книги, та грати з онуками.
Почалося важке лікування.
Пігулки, ін'єкції, крапельниці. Було непросто. Я бачив, як поруч зі мною помирали люди, які не впорались.
Одного разу до відділення привезли дівчину. Їй було 20 років. У неї діагностували туберкульоз. Чоловік їй сказав, що тепер вона людина другого сорту, забрав дитину і покинув її. Через три дні під час роздачі сніданку медсестри знайшли її мертвою. Вона повісилася прямо у палаті на дверній ручці.
Її сідниці повисли на відстані 3 сантиметри від підлоги. Уявіть, наскільки вона була емоційно розбита. Емоції вимкнули рефлекси і мозок не боровся за життя. Щоб продовжити жити, вона мала лише підтиснути коліна і підвестися на ноги. Жага померти була настільки сильною, що вона цього не зробила.
В той час я ще палив цигарки.
Одного разу о 6 ранку зайшов туалет покурити. В туалеті ми курили або рано вранці, або пізно ввечері, коли лікарів нема. Я там зустрів чоловіка. Йому було років з п'ятдесят. Він сидів на підлозі й курив. Дихав важко. При кожному вдиху з горла лунав свист.
Мені здалось, що він хотів поговорити з кимось. І ми поговорили. Він розповідав про доньок. Про те, як він їх любить і що вони обіцяли приїхати до лікарні, щоб навідати його. Він чекав на них. Здається, у нього більше нікого не було.
В той день мені дали перепустку. Я поїхав у місто погуляти й купити собі приправ та смаколиків.
У лікарні їжа була прісна, тож хотілось її приправляти різними смаками. Тож я мав перевагу — сам міг обирати смак супу на обід. Хочу поїм зі смаком грибів, а хочу, зроблю собі смак смаженого бекону. Як в ресторані.
Повернувся в лікарню в обід. У холі відділення лежало тіло, накрите простирадлом. Я запитав хто це. Виявилось, що це той самий чоловік зі свистом із легенів. Він помер через три години після нашої розмови. Не дочекався доньок. Туберкульоз з’їв його легені повністю.
Я був радий, що приділив йому час в останні години його життя. Радий, що у нього поруч був хоч хтось, з ким він міг поговорити.
Більше у відділенні при мені ніхто не помирав. Іноді я бачив як виносили окремих пацієнтів. Їх обличчя були різного кольору: бліді, сині, зелені та сірі. Було помітно, що їм скоро час прощатися з життям. Не знаю, куди їх несли. Мабуть, для них є окреме «останнє відділення».
Людина звикає до всього. І ця обстановка швидко стала звичною.
Це змушувало задумуватись. Поруч було багато смертей. В голові думки про майбутнє лунали постійно.
Я кожного дня міркував про смерть. Не хотів подібної участі.
Серед пацієнтів були люди, які обрали не терпіти дискомфорт від пігулок. Вони методом експериментів виявляли важкі пігулки та не приймали їх. Тому хворіли довше і з ускладненнями.
Таких пацієнтів було легко виявити. Після роздачі ліків, ті хто їх прийняв, тихенько лежали у палатах і страждали. А хто не прийняв, ходив по відділенню з посмішкою на обличчі, з жартами й сміхом. Пізніше їх же і виносили в простирадлах, як безнадійно хворих.
Я обрав боротьбу. Пив пігулки, лежав в ліжку і страждав.
Я був копірайтером і вирішив не припиняти роботу в лікарні. Робота теж лікує. Я писав тексти для клієнтів і створював рекламу для різних компаній.
З собою у мене були ноутбук та планшет. Через тиждень планшет вкрали. В цьому питанні у відділені були досвідчені фахівці, тому винуватого знайти не вдалося.
Через два місяці вкрали і ноутбук. Цього разу приїздила поліція. І так само злодія не вдалося знайти. Тоді склалося враження, що ніхто і не хотів напружуватися. Це був приїзд для галочки.
Після цих подій я вирішив змінити обставини. Підійшов до головного лікаря. Сказав, що маю працювати і що другий ноутбук я сюди не принесу, тому що він вдвічі дорожчий. І його так само вкрадуть.
Головний лікар запропонував рішення. Оскільки у мене закрита форма хвороби — я безпечний для суспільства. Тому він на наступній комісії поставив питання про переведення мене на амбулаторне лікування. За умови, що я раз на 10 днів буду приїздити за ліками та звітувати, що продовжую лікування.
Так і домовились. Я навчився сам ставити собі ін’єкції, змушував себе пити пігулки і терпіти ще 18 місяців лікування. Також раз на місяць робив знімок легенів, щоб аналізувати процес одужання і регенерації тканин. Це був складний шлях.
Я впорався.
Чітко пам'ятаю день, коли лікар подивився мої аналізи, знімок легенів і сказав:
«З цього дня припиняйте приймати препарати та ін’єкції. Ви повністю здорові».
Це було у 2017 році. Я сумлінно і дисципліновано пройшов 20 місяців лікування. Мені було 29 років.
За цей час сталося багато інших трансформаційних подій. І це вже теми для інших історій.
.
Прийшов час передати вам думки, знання і правила, які я зашив у себе на цьому шляху.
Що дає усвідомлення смертності
Ми всі помремо. Так влаштована природа. Це не добре і не погано. Це нейтральна інформація, яку ми беремо уваги.
Медицина розвивається. І, ймовірно, через 1000 років придумають спосіб жити вічно. Сумніваюсь, до це станеться найближчі 100 років, тож ми всі помремо.
Також кожен з нас вже зустрічався зі смертю за своє життя.
Декому смерть час від часу різними подіями показує, що вона існує. А декому прямо натякає, що вона поруч в кожному моменті. Декого тягнула за руку в гості, а в останній момент дала шанс спробувати пожити ще раз.
За життя з нами стаються різні історії. Спираючись на них, кожен робить висновки про усвідомлення смертності. Тут нема вірних чи невірних трактувань. У кожного буде своє.
Я поділюся думками про переваги від усвідомлення смерті та закінченості життя. При цьому наголошую, що не живу з постійною думкою «я скоро помру». Я не відчуваю тривоги та страху з цього приводу і не кричу про це на вулицях.
Я використовую наявність смерті, як інструмент. Щоб прийняти рішення, я згадую, що життя закінчиться. Це допомагає прийняти рішення, наслідки якого будуть корисними і мені і тим хто мене оточує.
Які переваги дає усвідомлення смертності?
Прилітають питання, які змінюють мислення і поведінку
Життя кінцеве. Коли це усвідомив, прилетіли питання. Раніше я про це ніколи не думав.
Як допомогти собі стати краще?
Як використати мої навички та знання, щоб допомагати іншим людям?
Як я зрозумію, що я корисний?
Що я маю встигнути зробити за життя, рік, місяць, тиждень?
Що я вже зробив?
Чого важливого я не зробив?
Які помилки я допустив?
Які помилки маю виправити?
Чому це для мене важливо?
Коли розмірковуєш над цими питаннями, в голові народжуються рішення. Багато з них непрості. Вони змінюють погляд на життя і подальші дії.
Усвідомлення смертності подовжує життя. Пам’ятаючи про смерть, я звертаю увагу на здоров’я. Аналізую, що їм, п’ю, та чим обираю заповнювати простір свого часу.
Кожен понеділок люди обіцяють собі почати бігати. А в середу вже відмовляються від цього і знаходять виправдання.
Той, хто дивиться на смерть з «корисного» ракурсу, не чекає ідеального часу для дій. Він побудує план для сьогоднішніх дій.
Інші до ночі гортають стрічку новин і лайкають чужі життя. А після кількагодинного скролінгу відчувають порожнечу. Це і є втрачене життя, наближення до смерті.
А дехто розуміє, що в бездумному скролінгу лайки — це сміття, які впливають лише на самооцінку автора відео і на алгоритм, які за лайк підкине вам ще більше подібних відео. А ми за секунди забуваємо, які відео бачили в цьому процесі скролінгу.
Один боїться подзвонити другу після дворічного мовчання через незначну сварку. А другий бере телефон і набирає номер, бо розуміє, що час спливає. Можливо, завтра друга не стане. Час зав'язати з гордістю, набрати номер і сказати «Привіт. Як ти?». Ви ж знаєте, що далі розмова піде добре. Нічого поганого в такому жесті бути не може.
Цінності стають ціннішими
У нас є цінності. У кожного свої. Зазвичай, люди називають такі:
сім'я;
здоров'я;
дружба;
любов;
саморозвиток;
свобода;
справедливість;
доброта;
творчість;
багатство.
Коли ми усвідомлюємо, що життя закінчиться, сила цінностей помножується. Ми розуміємо, що час обмежений. Жага реалізувати цінності зростає.
Програміст залишає успішну кар’єру у великій компанії і стає фрилансером. Починає подорожувати світом. Він усвідомив, що гроші та статус не принесуть стільки щастя, скільки нові враження та досвід. І, можливо, на цьому шляху він отримає інші гроші і статус. Не гірші за ті, що міг отримати у компанії.
Лікар відмовляється від зарплати у престижній лікарні в центрі столиці. Їде працювати в сільській місцевості. Для нього важливіше за матеріальний добробут, допомагати тим, хто найбільше цього потребує. І, можливо, там він зустріне щастя, призначене для нього.
Митець продає свій Айфон 16, куплений в кредит, і купляє приладдя для створення нових картин. Він зрозумів, що матеріальні речі не приносять радості. Його надихає процес створення нового мистецтва, що намагається вирватися із серця. І він відчуває, що тут на нього чекає успіх.
Вчений присвячує життя пошуку ліків проти невиліковної хвороби. Для нього важливіше зробити внесок у розвиток медицини, ніж особисте щастя. Або внесок у здоров’я людства і стане його особистим щастям.
Усвідомлення смертності допомагає прийняти рішення і кардинально змінити життя.
Дисципліна та особиста ефективність прокачуються самостійно
Кожна мить важлива. Кожен день вагомий. А усвідомлення смертності помножує це в рази.
Ми прагнемо досягати цілей сьогодні, тому що завтра буде пізно. З цими думками легше зосереджуватись — ми розуміємо цінність часу.
Коли письменник розуміє, що життя коротке, він намагається завершити книгу. Він не відкладає її в довгий ящик. Він не чекає мотивацію, а починає працювати і мотивація приходить сама.
Ми мріємо про власний бізнес, подорож навколо світу, навчання в престижному університеті? Давайте подумаємо про смерть. Це нагадає, що всі мрії залишаться недосяжними, якщо ми не почнемо діяти зараз.
Якщо людина курить і не займається спортом, вона ризикує скоротити собі життя. Смерть змушує задуматися про те, як ми дбаємо про здоров’я.
Смерть нагадує, що можливостей стає менше кожного дня. Можливості, упущені вчора, сього до нас не повернуться. Смерть змушує почати працювати над собою і досягати цілей. .
.
Смерть стимулює створювати нове — те, що буде жити довше ніж ми.
Два різні погляди на смертність
Я зустрічав дві різні установки на життя з усвідомленням неминучої смерті:
1. «Я помру, тому не має сенсу покращувати себе і робити добро для людей».
2. «Я помру, тому маю встигнути зробити більше добра для людей і для себе».
У житті я частіше зустрічав людей с першою позицією. А сам дотримуюсь другої.
Обидва погляди — це форми реакції на усвідомлення закінчення життя. Чому одні люди обирають першу установку, а інші — другу?
«Я помру, тому не має сенсу покращувати себе і робити добро для людей»
Люди з цією позицією сприймають смерть, як доказ безглуздості будь-яких зусиль. Це пов'язано з різними факторами.
Низька самооцінка та відчуття безпорадності. Коли людина відчуває, що не контролює життя, смерть стає символом втрати контролю. Це посилює бездіяльність.
Приклад: Людина 15 років працювала на низькооплачуваній роботі без можливості розвитку по кар'єрі, коли всі навкруги зростали. Вона дивиться на життя інших з відчуттям заздрості й безнадії. У неї є можливості для зростання. А мислення "я все одно помру" виправдовує її нездатність змінити життя.
Травматичний досвід. Переживши серйозні травми, людина сприймає життя як хаотичне і жорстоке. Це призводить до депресії — будь-які зусилля здаються марними.
Приклад: Втративши близьку людину в молодому віці, людина починає думати, що нічого не має значення, оскільки все втрачається в будь-який момент.
Невміння знайти сенс. Відсутність ясної цілі в житті підживлює думку про марність дій. Коли людина не знаходить значення у своїх діях, вона зосереджується на тому, що життя кінцеве і, з її погляду, безглузде.
Приклад: Рутинна робота без особливого захоплення, не дає людині знайти задоволення в житті. Її виводить з рівноваги думка, що смерть настане, тому вона запитує себе: "Навіщо взагалі це робити?".
«Я помру, тому маю встигнути зробити більше добра для людей і для себе»
Це протилежний погляд. Він відображає проактивне мислення та позитивне ставлення до смерті як до стимулу.
У цьому випадку людина бачить у смерті нагадування про обмеженість часу. Виникає бажання використати час ефективно. Цьому теж є причини.
Мотивація від усвідомлення власного кінця. Коли людина розуміє, що час обмежений, це додає сенсу її діям. Смерть стає поштовхом, щоб реалізовувати можливості по максимуму.
Приклад: Переживши важку хворобу, людина усвідомлює, наскільки цінним є кожен день. Вона починає використовувати час для розвитку, допомоги іншим або реалізації мрій.
Усвідомлюючи смертність людина сама шукає сенс життя. Вона пробує різні професії, види творчості та мандрівки.
Приклад: Після важких життєвих змін, наприклад, розлучення, людина починає реалізовувати мрії. Вона усвідомлює, що час обмежений. Тому починає будувати нову кар'єру або захоплюється волонтерством.
Альтруїзм і бажання залишити слід. Людина відчуває потребу покращувати життя не лише собі, а й допомагати іншим. Це пов’язано з бажанням залишити внесок у світі. Щоб після смерті цими результатами користувались майбутні покоління.
Приклад: Підприємець, досягнувши успіхів у кар'єрі, не відчуває внутрішнього задоволення. Тому переключається на допомогу іншим. Наприклад, відкриває благодійні фонди або допомагає молодим фахівцям.
Чому одні обирають першу установку, а інші — другу?
Причини різні. У кожного свої. Я дам головні тези для загального розуміння.
Люди обирають першу установку, коли відчувають, що їм не вистачає ресурсів або підтримки для змін. Вони зосереджуються на зовнішніх обставинах і дозволяють їм диктувати свої дії. Такі люди схильні до стратегії уникнення: замість того, щоб боротися, вони здаються.
Другу установку обирають люди, здатні перетворювати труднощі на можливості. Вони бачать смерть не як ворога, а як важливу частину життя, що надає сенсу. У них гнучке мислення, спрямоване на зростання. Вони прагнуть контролювати власні дії і знаходять мотивацію в обмеженості часу.
Як змінити мислення, якщо у вас перша установка?
Якщо відчуваєте себе схильними до першої установки, спробуйте аналізувати, що вас зупиняє.
Страх провалу? Відчуття, що життя не має сенсу?
Усвідомивши ці фактори, ви зможете змінити свої думки та почати діяти.
Якщо смерть паралізує і змушує думати, що "нічого не має значення", почніть з маленьких досягнень. Успіх у дрібницях здатен кардинально змінити ставлення до життя.
Люди з другою установкою (я помру, тому маю бути корисним) отримують більше від життя. Вони мотивовані, не бояться ризику, знаходять сенс у своїх діях і відчувають внутрішню гармонію. Усвідомлення кінцівки не паралізує їх, а навпаки — спонукає до дій і зростання.
Усвідомлення смерті або паралізує, або мотивує. Залежить від того, як ви інтерпретуєте кінець власного життя.
Поговоримо про це детальніше.
Як продовжувати життя з усвідомленням, що я помру?
В цьому розділі я дам поради з власного досвіду. Я зашив їх у власне життя і жодного разу про це не пошкодував. Ці поради допомагають продовжувати діяти: розвиватись, навчатись, ставити цілі і рухатись вперед. Діяти, усвідомлюючи, що в один момент моє життя завершиться.
1. Вчіться цінувати момент «зараз»
Це не забороняє згадувати минуле чи планувати майбутнє. Проте спогади і планування не мають ставати перешкодами для усвідомлення моменту "тут і зараз".
Якщо в дитинстві або підлітковому віці хотіли почати вести щоденник, зараз теж слушний час. Знімайте спонтанні відео, робіть фото. Кожен момент здається незначним. А через роки ви будете вдячні собі, що зробили це фото, або зафіксували певну думку у щоденнику.
Кожен момент важливий. Вчіться це бачити.
Налаштуйте три будильники на кожен день: зранку, в обід і ввечері. Кожен будильник має нагадувати вам зробити фото, або зняти 5 секунд відео. Зберігайте це десь. Повірте, воно вам знадобиться.
У мене є така звичка. Кожного дня я вмикаю камеру на телефоні і знімаю те, що відбувається навкруги протягом 5-30 секунд. В кінці року монтую з цього фільм. Виходить в середньому 3 години. Тож кожного року у мене є фільм про минулий рік. Потім через роки його приємно передивлятись всією родиною.
Спробуйте.
2. Оберіть своє ремесло і ставте значущі цілі
Цілі вашого життя мають бути значущими для вас. Ви маєте розуміти, чого хочете від життя і поступово рухатись в цьому напрямку.
Коли ви займаєтесь тим, що подобається, робота стає і засобом заробітку і джерелом самовираження. Ваші дії перестають бути лише «рутиною». Ви відчуваєте, що робите значущі речі для себе і для світу.
Коли люди знайшли справу, яка віддзеркалює їх ідентичність, вони більше схильні допомагати іншим через свою роботу. Це помножує задоволення. Так ваші дії починають впливати на інших, і це підсилює почуття власної значущості.
Коли ви займаєтесь справою по душі, ви не здаєтеся перед труднощами. Навпаки, проблеми стають викликами, а не перешкодами. Коли ви робите “своє” — вас не зупинити.
Улюблене ремесло дозволяє жити повноцінно.
Ваше життя закінчиться. Чи будете ви в кінці шляху задоволені тим, чим займались? Подумайте про це.
3. Розвивайте навички та знання
Одні люди обирають постійний розвиток. Інші — лінь і деградацію. Перші проживають цікавіше життя.
Коли ви отримуєте нові навички та знання, відкриваються нові горизонти. Ви краще розумієте світ й здатні реагувати на його виклики швидше та ефективніше.
Розвиток — це боротьба з труднощами. Кидаючи собі регулярні виклики, ви тренуєте витривалість. Страхи відступають. В складних ситуаціях знаходяться нові рішення.
Обираючи лінь, люди зупиняються в розвитку. Вони перестають цікавитися новим, втрачають мотивацію і поступово занурюються в апатію. Таке життя стає монотонним і безбарвним.
Життя без розвитку перетворюється на постійний повтор одного й того ж дня. Лінь створює ілюзію комфорту, а в реальності позбавляє можливостей для зростання. В результаті люди втрачають стійкість до стресу. Зникає цікавість до життя. Врешті-решт вони, починають шкодувати про втрачені шанси. Ниють, п'ють алкоголь, заїдають їжею помилки.
Розвиток — це шлях до цікавого, наповненого сенсом життя. Що більше ви дізнаєтесь і досягнете, то більше можливостей відкриється перед вами.
4. Дбайте про здоров’я
Вам дали одне тіло на життя. Від вашого ставлення до нього залежить якість цього життя. Не буде шансу «обміняти» або «підправити» тіло в майбутньому, як автомобіль чи телефон.
Піклуватися про тіло — це не вибір, а необхідність. Це впливає на кожну сферу життя.
Без здоров'я ви не зможете досягти великих звершень. Успіх починається з того, що ваше тіло в змозі виконати задумане.
Якщо ви нехтуєте тілом, воно дає збій. Поганий сон, нестача руху, неправильне харчування забирають енергію. Натомість здоровий спосіб життя забезпечує витривалістю, ясністю думок і готовністю до дій.
Вживання алкоголю, небажаних речовин, паління цигарок, нехтування раціоном та спортом псує тіло. Це підвищує ризик серцево-судинних захворювань, діабету, ожиріння та багатьох інших недугів. Це скорочує і погіршує життя. Хвороби — це постійні обмеження, біль і залежність від лікарів та медикаментів.
Спорт тренує м’язи й підтримує роботу мозку. Фізичні вправи збільшують приплив крові до мозку. Це покращує пам'ять, концентрацію та швидкість прийняття рішень.
Турбота про тіло дає впевненість у собі. Коли ви виглядаєте і почуваєтеся добре, ви випромінюєте впевненість. Це відкриває більше можливостей. Ваш зовнішній вигляд впливає на те, як вас сприймають інші.
Те, що ви їсте впливає на здоров’я і тривалість життя. Якщо щодня споживаєте солодку та жирну їжу у великій кількості, ви накопичуєте «борги» для тіла. Рано чи пізно доведеться їх «сплатити» у вигляді захворювань і поганого самопочуття. Здорове харчування — це інвестиція у ваше краще життя.
Ви отримали тіло на життя в одному екземплярі. Як ви про нього піклуєтесь сьогодні, впливає на те, що буде з вами завтра. Турбота про тіло — це турбота про вашу енергію, впевненість, можливості і якість життя.
5. Знайдіть власний сенс у житті
Розуміючи “навіщо я живу”, люди отримують більше мотивації, енергії та стійкості перед викликами. Їхня пристрасть стає «компасом». Він веде через труднощі та невизначеність, і не дає здаватись.
З чітким розумінням життєвої місії ви не змушуєте себе працювати — ви хочете працювати. Така мотивація не потребує зовнішніх стимулів. Вона йде зсередини і дає можливість діяти довгостроково.
Знаючи, заради чого живуть, люди бачать в невдачах не поразки, а уроки. Вони менш схильні до вигорання, адже внутрішня енергія не закінчується.
Коли у вас є пристрасть, у вас також задоволення і радість від результату та процесу. Ви живете в цьому моменті. Кожен день наповнений сенсом. Це створює відчуття повноцінності життя.
Життєвий сенс дає розуміння власної ідентичності. Це формує внутрішню силу і стабільність. Ви стаєте незалежними від обставин і думок оточення. Ви розумієте, ким ви є і чому робите те, що робите.
Місія та пристрасть — ключ до мотивації. Це не про хобі чи роботу. Це про спосіб життя. Він робить вас щасливими, задоволеними та менш вразливими. Життя стає насиченим, коли ви знаєте, навіщо живете і що вас веде вперед.
6. Прийміть неминучість смерті, щоб звільнитися від страху
Люди бояться смерті. Страх виникає через невизначеність і незнання того, що буде далі. Але від смерті не можна сховатися під ковдрою чи закрити її в коморі. Страх смерті не впливає на те, існує смерть чи ні. Вона точно прийде до кожного. Тому який сенс жити у страху, який блокує ваш потенціал?
Коли людина усвідомлює і приймає смертність, страх втрачає силу. Прийняття прибирає тривожне очікування. Людина живе повним життям тут і зараз.
Розуміння смертності дає зосередитися на сьогоднішньому дні, роблячи кожен момент важливим. Ви перестаєте думати про те, що буде через 10 чи 20 років. Натомість цінуєте те, що маєте зараз, і використовуєте час ефективно.
Люди часто ухиляються від прийняття важливих неприємних рішень, боячись наслідків чи невдач. З прийняттям смертності ви бачите, що більшість страхів дріб'язкові на тлі кінцевості життя. Це дає силу діяти рішуче.
Коли людина усвідомлює, що життя обмежене, вона більше замислюється над тим, що важливо. Відкидає зайве, зосереджуючись на тому, що приносить задоволення, радість і користь.
Прийняття смерті дозволяє легше сприймати втрати. Це не означає, що вони стають менш болісними. Ви починаєте розуміти, що смерть — це природна частина життя. Це звільняє від надмірного жалю й дає зосередитися на тому, щоб жити повноцінно.
Люди, усвідомлюючи смертність, приймають усвідомлені рішення щодо здоров'я та способу життя. Більше дбають про себе, цінують кожен день і намагаються жити в гармонії.
Прийняття смерті звільняє від емоційного тягаря. Ви перестаєте турбуватися про те, чи поступаєте вірно в кожен момент. Відпускаєте надмірний контроль і насолоджуєтеся життям.
Прийняття смерті не робить нас слабшими або песимістичними. Навпаки — це знімає страх, що паралізує, і дає можливість жити повним, значущим і радісним життям.
7. Будуйте значущі відносини
Позитивні відносини з друзями, родиною, коханою людиною наповнюють життя щастям і змістом. Обмеженість часу підсилює цінність цих стосунків. Ви обираєте важливих людей поруч і викреслюєте тих, хто заважає.
Відносини — джерело підтримки психічного та емоційного здоров'я. Люди з приємними зв'язками стійкі до стресу, депресії та тривог.
Відчуття, що вас розуміють, приймають і люблять — базова людська потреба. Це створює відчуття приналежності і робить життя осмисленим і радісним. Коли усвідомлюєте обмеженість часу, ви не витрачаєте його на поверхневі та токсичні стосунки.
Будування відносин дає рости як особистостям. Люди поруч з нами впливають на наше мислення, цінності та поведінку. Коли ми оточені тими, хто нас підтримує та мотивує, ми стаємо кращими версіями себе.
Відносини часто стають джерелом сенсу. Любов до дітей, друзів або партнера стає силою для будування нових звичок.
Усвідомлення кінцевості часу змушує цінувати відносини, а не сприймати їх як буденність.
В позитивних стосунках ви віддаєте іншим любов, підтримку, турботу. Натомість отримуєте ще більше — задоволення, самореалізацію та відчуття власної значущості.
Усвідомлення, що ці відносини закінчаться разом із життям — ключ до осмисленого життя з цими людьми.
.
Усвідомте свою смертність. Небажання усвідомлювати смертність може нас зламати. Коли ми усвідомлюємо смертність, зламати нас практично неможливо.
Питання, які варто собі задати
Навчіться використовувати смертність, як супер силу. Це трансформує ваше мислення.
Завдяки цьому ви будете фокусуватися на важливих речах, розуміти власні цінності та пріоритети. Життя стане більш усвідомленим та повним.
Почніть з ключових запитань собі. Кожне питання дає глибше зрозуміти своє ставлення до життя, часу і власної кінцівки.
Даю список питань, які активують вірні процеси мислення.
1. Що я хочу залишити після себе?
Це питання дає зрозуміти значення життя в ширшій перспективі. Змушує подумати про довгострокові цілі, що визначають вашу спадщину: матеріальну, емоційну, духовну чи інтелектуальну.
Приклад: Працюючи в корпоративному середовищі, ви відчуваєте, що ваша робота не має сенсу. Обмеженість часу життя створить бажання присвятити час власному проекту, що змінить життя людей.
2. Чи живу я життя так, як би хотів, щоб про мене згадували?
Це питання змушує замислитися, чи справді ваші дії відображають те, як ви хочете запам'ятатися. Дає виявити розрив між прагненнями і тим, що ви робите щодня.
Приклад: Можливо, ви хочете запам’ятатись як хороший друг. А зараз рідко спілкуєтесь з друзями через роботу або інші проблеми. Це питання змінює ставлення. Ви починаєте цінувати важливих людей і планувати час для них.
3. Які важливі речі я відкладаю на потім?
Щодня ми відкладаємо важливі справи або мрії на «кращі часи». Забуваємо, що завтра не обов'язково настане. А якщо і настане, то попереду ще багато днів під прицілом смерті.
Це питання змушує переглянути список відкладеного. В після цього обрати найважливіше на цей час і зосередитися на виконанні.
Приклад: Ви з дитинства хотіли подорожувати. І коли виросли, це бажання залишилось нездійсненим. Через роботу або гроші ви кожного разу відкладаєте це бажання. Усвідомлення, що життя закінчується стимулює здійснити мрію. Оберіть маленьку подорож найближчим часом. Це буде вже хороший початок.
4. Як я ставлюся до страху смерті, і як цей страх впливає на мої рішення?
Страх смерті обмежує дії і рішення. Заважає жити повноцінним життям. Усвідомлення страху розкриває приховані обмеження та вчить діяти попри них.
Приклад: Ви боїтеся змінити роботу чи переїхати в інше місто, через страх невизначеності або помилок. Розуміння, що життя одне і другий шанс необов'язково з'явиться, дає сміливість зробити цей крок.
5. Які цінності для мене дійсно важливі, і чи живу я згідно з ними?
Смертність спонукає задуматися над тим, що має значення. Це виявляє справжні цінності і дає перевірити, чи ваше життя відповідає їм.
Приклад: Ви говорите, що для вас сім’я — найважливіше у житті. При цьому більшу частину часу витрачаєте на кар’єру або хобі. Уявлення про те, що час обмежений, підштовхує до переоцінки пріоритетів. І ви починаєте більше уваги приділяти важливим людям у вашому житті.
6. Як я можу використати усвідомлення смертності для досягнення цілей?
Це питання мотивує використовувати смерть як драйвер для досягнення цілей. Відчуття обмеженого часу дає зосередитися на найцінніших цілях.
Приклад: Якщо ви мрієте написати книгу і щодня знаходите причини відкладати на потім, усвідомлення смертності стає поштовхом. Ви починаєте бачити у своєму графіку проміжки часу для написання книги. Також у вас з'являється настільки сильна мотивація, що ви не в змозі відкладати це на потім.
7. Як би я прожив сьогоднішній день, якби знав, що він останній?
Це питання фокусує на теперішньому моменті. Змушує проживати кожен день більш усвідомлено. Відповідь на нього показує цінність щоденних моментів життя.
Приклад: Якщо сьогодні був би останній день, ви б не переймалися дрібними турботами або проблемами на роботі. Ви б провели час з рідними, зайнялися тим, що приносить радість і задоволення.
Це надихне вас проживати кожен день з більшим змістом. І буде неважливо, останній він чи ні.
Дяку за увагу. Дякую, що ви поруч.
До мурах... Радий, що тобі вдалося здолати ту тернисту частину шляху і зробити правильні для себе висновки! Бажаю усім бачити перед собою не перешкоди, а можливості, а якщо здається, що можливостей немає, - створювати. А, ну і звісно - ми усі помремо:)
Тут можна написати відгук, питання або будь що.